Принципи політичного прогнозування

У сучасних дослідженнях майбутнього застосовується широкий і багатоманітний арсенал наукових загальних і спеціальних методик, логічних і технічних засобів пізнання. Відповідно до цього політичне прогнозування як важливий елемент управління суспільством має базуватися на певних принципах, що дають змогу оптимально підійти до розуміння сегментів політичного життя.

Нижче розглянуто основні принципи здійснення політичного прогнозування.

Принцип альтернативності прогнозування. Пов'язаний з можливістю розвитку політичного життя по різних траєкторіях, за умови різних взаємозв'язків і структурних відносин. Альтернативність у жодному разі не можна плутати з вірогідністю, оскільки вона виходить з передбачення можливості якісно різних варіантів розвитку політичних подій. Головне завдання реалізації цього принципу полягає у відмежуванні здійсненних варіантів від явно утопічних.

Джерелом виникнення альтернатив можуть бути якісні зрушення, що виникають в умовах різних соціально-політичних змін, наприклад, у разі переходу до нового політичного курсу. За складних перехідних політичних ситуацій необхідно пам'ятати, що один і той самий результат може бути зумовлений різними причинами. А отже, необхідно враховувати плюралістичність причин і плюралістичність наслідків. Принцип альтернативності діє не тільки як загальнодемократичний, плюралістичний, а й як цілеспрямований засіб досягнення нормативно визначеної мети або пошуку певних тенденцій суспільно-політичного розвитку.

Принцип системності прогнозування. Передбачає, що політика, з одного боку, розглядається як єдиний об'єкт, а, з іншого — як сукупність відносно самостійних напрямів (блоків) прогнозування. Цей принцип дає змогу отримати цілісну модель досліджуваного об'єкта в усій сукупності його прямих і зворотних, ієрархічних та координаційних зв'язків, визначити й виокремити його основні системні ознаки: елементний склад, структуру, мету, зміст, функціонування, способи реалізації. Одна з найважливіших вимог системного підходу щодо аналізу соціально-політичних процесів — дослідження певної соціальної системи в сучасних умовах — є неможливою без виходу за її межі. Такий підхід здатен змінити не тільки спосіб мислення, а й практичні дії у процесі реформування суспільного ор-ганізму. Невиконання принципу виходу за межі старої системи, небажання подолання відомого набору стереотипних уявлень, як правило, замість модернізації суспільства зумовлюють її видимість.

Прогнозування соціально-політичних процесів потребує, з одного боку, врахування історичного досвіду і традицій конкретно взятого суспільства. З іншого боку, логіка застосування системного методу пов'язана із врахуванням цивілізаційного досвіду, який свідчить, що модернізація охоплює всі сфери суспільства. Сучасні теоретики разом з політичним вирізняють соціальний, економічний, культурно-духовний та інші різновиди модернізації. Політична модернізація із притаманною їй власною специфікою виступає синтезуючою щодо названих типів, оскільки однією з основних її характеристик є забезпечення структурних та якісних змін не лише в політиці, а й у соціальній, економічній, культурно-духовній та інших сферах, створюючи цим самим умови для збереження стабільності та внутрішньої консолідації суспільства.



Синтетично-плюралістичний підхід. Щоб передбачити пріоритети й основні параметри модернізаційного процесу певного (в даному разі українського) суспільства, слід неодмінно вийти за межі політичної сфери й спробувати розглянути цей процес у ширшій та універсальніший перспективі. А це, у свою чергу, об'єктивно передбачає суттєве підкріплення політологічного підходу матеріалами з інших наук — історії, економічної теорії, правознавства, філософії, соціології. Таке поєднання потребує, разом з політологічним аналізом, застосування синтетично-плюралістичного підходу. Плюралізм у даному разі полягає в намаганні охопити якомога ширше наукові здобутки. При цьому плюралістичний характер певного підходу, як справедливо зауважує відомий західний економіст В. Леонтьев, "полягає не в одночасному застосуванні суттєво різних підходів, а в готовності переходити від одного типу інтерпретації до іншого". У зв'язку із зазначеним вище заслуговує на увагу методологічний підхід М. Дюверже, який у дослідженнях держави й суспільства запропонував поєднання юридичного і політичного аналізів. Таке поєднання, на думку вченого, дасть змогу, з одного боку, вивчати не тільки політичні інститути, які регламентуються правом, а й ті, що ,правом повністю або частково ігноруються (політичні партії, громадська думка, пропаганда, преса, групи тиску та ін.). З іншого боку, зазначена орієнтація уможливить вивчення політичних інститутів, регламентованих конституцією, законами, не тільки в юридичному, а й у політологічному аспекті, що дасть змогу визначити, якою мірою ці інститути функціонують відповідно до права або уникають його.



Французький учений зазначає, що сучасний розвиток соціальних наук дає змогу розглядати суспільство та його інститути як об'єкт науки в цілому. Не піддаючи сумніву важливість юридичних феноменів серед суспільних явищ, М. Дюверже звертає увагу на те, що у праві "слід розрізняти те, що є ефективним для застосування, й те, що не є таким". Закон, юридична норма, конституція є "не відображенням реального, а спробою впорядкування реального, спробою, яка ніколи не вдається повністю".

Наведені застереження мають особливе значення для українських законотворців і правознавців, які розрив між бажаним і дійсністю досі розглядають під кутом зору тимчасової "недостатньої нормативно-юридичної бази" і не усвідомлюють до кінця закономірності та глибини цього розриву, його деструктивного впливу на роз-ВИІОК ішлпичнш іа правової систем.

Характерною прикметою останнього часу в Україні є тенденція до синтезу існуючих науково-теоретичних підходів і модернізаційних методик з метою раціоналізації суспільно-політичного життя. Прикладом цього можуть бути два наукові форуми, що відбулися наприкінці 2000 p.: Всеукраїнський науково-практичний симпозіум "Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку" (24-27 жовтня 2000 p., Київ) та ініційована Президентом України наукова конференція "Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку" (15-16 листопада 2000 p., Київ).

Перший з названих форумів виявив орієнтацію на зближення соціально-гуманітарних наук, зокрема політології та правознавства, які в 90-ті роки розвивалися паралельно, відособлено. Одна з учас-ниць симпозіуму Н. Осипова слушно звернула увагу на те, що політика і право мають спільні причини і витоки формування, спільне остаточне призначення, що полягає "в результативному забезпеченні стійкості, стабільності й ефективності соціальної системи". Водночас вона зазначає, що "і політика, і право виконують управлінські функції, вони являють собою нормативні регулятори, що встановлюють типову поведінку громадян, а через них права і обов'язки, тісно пов'язані з розробкою, прийняттям та реалізацією управлінських рішень".

Інший учасник наукового зібрання І. Салтовський акцентує увагу на таких аспектах:

· вирішення складного комплексу завдань економічного, соціального, державотворчого характеру стане можливим лише за умови здійснення грамотної, виваженої, прогнозованої політики, що спирається на досягнення політичних наук та здобутки в галузі всієї системи гуманітарного знання, зокрема юриспруденції;

· провідною ідеєю правознавчої компоненти політологічної освіти має стати усвідомлення комплексу соціальних загроз існуванню держави і суспільства внаслідок порушення чинної нормативної бази політичної діяльності;

· одним з головних напрямів виконання основного завдання гуманітарної освіти в Україні — підготовки стратегічної еліти держави на найближчу історичну перспективу — має стати пошук раціонального поєднання викладання правничих і політичних дисциплін.

На необхідність комплексного, системного підходу до реформування українського суспільства серйозну увагу звернули й учасники другого з названих форумів. Неабиякий інтерес становлять ідеї, висловлені Президентом України у доповіді "Україна: підсумки соціально-економічного розвитку та погляд у майбутнє", яку з точки зору визначення методології реформування суспільства можна вважати етапною. Зокрема, зверталася увага на такі проблеми:

· необхідність подолання обмеженої логіки однобічного економізму, або ринкового фундаменталізму; врахування глибокої системної трансформації українського суспільства;

· комплексне осмислення і збалансування в суспільному розвитку різноманітних чинників — соціальних, політичних, духовного життя, суспільної свідомості, культури та морально-психо-логічних цінностей;

· розбудова основних інститутів демократії та громадянського суспільства, прискорення процесу демократизації всіх сфер суспільного життя; переведення його із спонтанної, стихійної стадії у логічне, осмислене річище;

· соціальна переорієнтація економічної політики як визначальна мета та задум здійснюваних у країні перетворень, орієнтованих на довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, побудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки.

Синергетичний принцип. Пов'язаний з новим концептуальним напрямом, що набув визнання в 70-80-х роках XX ст. Синергетика (від гр. synergetikos — спільний, узгоджено діючий) — галузь наукового знання, в якій засобом міждисциплінарних досліджень виявляються загальні закономірності самоорганізації, становлення стійких структур у відкритих системах. Від класичної методології синергетика ("соціосинергетика") відрізняється тим, що в її основу покладено принципово інший світоглядний підхід — філософію нестабільності. Синергетика передбачає фундаментальний перегляд ролі науки і зорієнтована на адекватне і глибинне розуміння складних соціальних явищ, що відбуваються на планеті, починаючи з другої половини XX ст., а також на забезпечення передумов виживання конкретного суспільства через пізнання можливостей його вдосконалення. Синергетика, зокрема, дає змогу зрозуміти ілюзорність поглядів на суспільство як на цілковито підконтрольне владі, що існує виключно в плані однозначних управлінських впливів.

Синергетичні ідеї, на виникнення і розвиток яких вирішальний вплив справили праці І. Пригожина, І. Стенгерса, Г. Хакена, Г. Ніколіса, Н. Ханке, Б. Білоусова, О. Жаботинського, М. Моісеєва, Ю. Клімон-товича, С. Курдюмова та ін., сприяють переосмисленню традиційних уявлень про соціально-політичні процеси. Виходячи з характеристики процесів самоорганізації в складних, неврівноважених системах, синергетика дає змогу фіксувати як переходи від хаосу до порядку з виникненням нових форм, так і переходи від порядку до хаосу з домінуванням деструктивних процесів розпаду систем, зокрема політичних і правових.

Синергетичні підходи дають можливість подолати стійкі стереотипи, сформовані минулим досвідом і перенесені в часи нинішні. Таким, наприклад, можна вважати ідеологічно-стереотипне уявлення про суспільний розвиток як протистояння капіталізму й соціалізму. Значній частині українських суб'єктів політики та електорату дотепер властиве так зване "лінійне мислення". Вважається, що достатньо виплутатися з тенет одного із зазначених типів соціальної організації, щоб одразу ж опинитися у "царстві свободи".

На відміну від такого світосприйняття синергетичне бачення світу пропонує погляд на суспільство як на систему, якій властиві взаємопроникнення, відкритість, самоорганізація, наявність асимет-ричних структур, нерегулярність зв'язків і функціональна нестабільність. У синергетичному дзеркалі, яке не терпить жорсткої пе-редвизначеності, соціалізм і капіталізм постають як стереотипи, штучно витворені свідомістю конструкції. Важливішим для нього є не виявлення ідеологічної конструкції, а всебічне вивчення і моделювання таких проблем:

· вплив ринкових механізмів на політико-правову сферу і суспільний розвиток у цілому;

· боротьба за існування, виховання, втілення групових та індивідуальних інтересів у політичній системі;

· ступінь впливу інформаційних технологій і засобів масової інформації на суспільну свідомість;

· вивчення громадської думки та чинників, які справляють вирішальний вплив на неї (стану економіки, криміногенної ситуації у країні, рівня відповідності продекларованих владою цілей суспільно-політичним і правовим реаліям);

· місце і роль особистості у соціально-політичних процесах та ін.

Особливого значення в синергетичному підході набуває визначення двох протилежних підвалин суспільства — позитивно-творчої, яка, незалежно від суспільного ладу, політичного режиму, характеру функціонування суспільства, здатна продукувати цілісність соціальної організації, та ентропійної (розсіювальної), що деструктивно впливає на першу підвалину, перешкоджає функціонуванню її елементів чи навіть поглинає останні. Через застосування міждисциплінарних досліджень синергетика виявляє закономірності та локально-специфічні особливості функціонування названих підвалин, виходячи з того, що вони однаково необхідні для саморозвитку суспільства. Відповідно мета політики визначається на підставі знання про те, яку з її підвалин — твірну чи розсіювальну — можливо й необхідно за конкретних умов інтенсифікувати, як усунути або обмежити їхні дії для збереження відносної стабільності суспільства та його структур.

Синергетичний метод останнім часом починає активно застосовуватися не лише до політичної, а й до правової проблематики.

Внаслідок ускладнення правової сфери механістична модель причинності й тут має обмежені можливості для застосування. Принцип лінійно-каузальних пояснень далеко не завжди, особливо в перехідних умовах функціонування правової системи, розкриває складні перипетії трансформаційних перетворень. З точки зору застосування синергетичного методу право є такою ж відкритою, здатною до самоорганізації системою, як й інші суспільні сфери. Відповідно суб'єкти правотворчості повинні враховувати тенденції такого саморозвитку насамперед для того, щоб не втрачати відчуття реальності й доцільності зміни існуючого порядку. Особливу увагу слід звертати на можливість виникнення у процесі цілеспрямованих перетворень не-передбачуваних явищ, які своїм впливом можуть зробити дійсність непідвладною регламентованій діяльності реформаторів.

В умовах сучасної політичної реальності — складної й неврівно-важеної, з властивою їй глобалізацією — синергетику можна розглядати і як "новий світогляд", "новий тип мислення" — нелінійний, відкритий до змін, і як перехід до пізнання динамічного світу в розвитку і в усіх його проявах.

Застосовуючи синергетичні підходи, не слід забувати про труднощі, з якими стикаються дослідники (у даному разі — фахівці з прогнозування). До таких труднощів належать надзвичайно висока складність соціально-політичних систем і наявність значної кількості чинників, які визначають їхню динаміку. Зв'язки між елементами певних систем мають комплексний, багатоступінчастий характер. До цього слід додати нерозробленість методів аналізу біфуркаційних фаз та еволюційних катастроф. Ці обставини і зумовлюють уповільнений .процес практичного застосування синергетичних методик політичного прогнозування.

Принцип безперервності прогнозування. Передбачає коригування прогнозних розробок у міру надходження нової інформації, а також контроль за домінуванням певних тенденцій у розвитку політичних подій, політичної ситуації. Цей принцип у процесі здійснення прогнозу передбачає процедуру так званого проміжного огляду, необхідну для забезпечення своєчасної зміни оперативної політики, заснованої на безпомилковому прогнозі. Проміжний огляд дає можливість модернізувати прогноз, залучаючи до нього нові події та здійснюючи перевірку джерел прогнозування і методології.

За короткострокових прогнозів безперервність їх відстеження, як правило, має обов'язковий характер і закладається у саму схему їх поетапного здійснення. Суттєва модернізація прогнозу відбувається за умови надходження нової інформації або виникнення певної надзвичайної події. Перегляд довгострокових прогнозів здійснюється в разі зміни базових даних, офіційної статистики, несподіваного руху вперед або відкату назад внаслідок політичного реформування суспільства. Гнучке реагування на зміни через проміжний огляд дає можливість виправляти помилки й забезпечувати результативність політичних прогнозів, передбачати реальні наслідки політичних рішень.

Принцип верифікації (перевірки). Спрямований на визначення достовірності виробленого прогнозу. Зазначений принцип ретельно і ґрунтовно розглянуто у книзі українських дослідників С. Кримського, В. Пилипенка і Ю. Салюка "Верифікація соціальних прогнозів (методологічний аспект)" (1992). Автори, зокрема, зазначають, що він ґрунтується на трьох методологічних засадах прогнозування — достовірності, точності й обґрунтованості. Досягти надійних висновків про майбутнє можна тільки тоді, коли вдасться верифікувати достатньо широко багато окремих аспектів розробленого прогнозу.

Відносна (попередня) верифікація здійснюється переважно на заключних етапах розроблення прогнозу. До основних способів верифікації політичних прогнозів належать:

· перевірка отриманих результатів повторними або паралельними дослідженнями;

· опитування експертів — фахівців у певній специфічній галузі, якої найбільше стосуються здійснений аналіз і прогноз;

· зіставлення вихідних положень з реальною політичною ситуацією;

· паралельне розроблення прогнозу методом, відмінним від первісного;

· виявлення і врахування джерел можливих помилок;

· опосередкована верифікація прогнозу шляхом його зіставлення з прогнозами, отриманими з інших джерел інформації.

Оптимальне врахування та органічне поєднання зазначених вище принципів сприятимуть забезпеченню достовірності поглядів у сфері політичних відносин та прийняття політичних рішень.


3118159939273295.html
3118185437546939.html
    PR.RU™